Університет : « Терміново вимагаємо освітню реформу!»

Для того, щоб щось починати порівнювати , треба мати щонайменше два приклади. Я закінчила Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка в Україні. Сам по собі ВНЗ прекрасний, хоча і невеликий, але ту атмосфера, яка там є не передати словами: дружні студентські колективи, цікаві практики, активні студенти. І як би ми не хизувалися  і не тішились студентським життям , цікавими подіями , але  знання в університеті є одним із найголовнішим  пріоритетів вступу до нього. Звичайно, що окрім знань важливою функцією вишу є сформувати людину як особистість, надати право відчути себе не лише спеціалістом,  а і громадянином з правами та обов`язками, а також якісний відбір кадрів. Кадри, то і є найціннішим скарбом університету, адже тоді б і не треба було ректору  хвилюватися за відсутність вище названих функцій, адже талановитий, розумний викладач  ( назвемо його так «Викладач від Бога») знає свою справу. Але у наших українських ВНЗ ( у крайньому разі Сумських), не «гоняться» за такими викладачами, бо вони амбітні, звичайно , що краще взяти кума, брата, свата, сестру, які лекції читають з листків  і губляться при простих запитаннях, обираючи методику «одсидіти пару і піти додому», або ще краще - радянських викладачів, які не змінили своїх методик ще з часів Леніна і читають лекції   з жовтих, потертих листків ( ну звичайно я трохи перебільшую) та не знають, що таке е-mail і як ним користуватися (як відомо, що лекції в електронному варіанті та контактування з викладачами по е-mail не є новиною). Я навчалася в Інституті філології і скажу відверто, що викладачів, які не підпадають під вище окреслені критерії можна на пальцях перерахувати, і це проблема…

         Я не хочу зараз говорити, хто чорний, а хто білий, а хочу лише показати різницю, а вирішувати і формувати думку уже вам.

У 2014 я отримала бакалавра в Сумському ВНЗ( як уже говорила) і вступила на магістратуру в Краківський педагогічний університет ім. Комісії державної освіти в Інститут політології. Так от, з чого почати. Мабуть з того, що по-перше відчувається дистанція приватності, зараз поясню: викладачі ( професори, доктори, кандидати) ніби і є на одному рівні (як кажуть в молодіжному середовищі  «на одній хвилі») зі студентами, але в ту ж чергу нічого про них не знають, те саме і про гуртожитки. По - друге , приходять на заняття, не для того , щоб виховати чемну дівчинку, або хлопчика, а дати знання, використовуючи найновіші методики викладання, а саме кейс study, навіть найстаріші професори мають презентацію лекції та використовують комп`ютрену технологію. По – третє: студент має право вибору предмету і викладача на дипломні роботи, що в принципі і свідчить про демократію і ту  свободу вибору, про яку ми так часто лише говоримо. Також сама методика проведення лекцій мене вразила : викладачі говорять, а не читають, дивно звучить, але більшість українських студентів мене зрозуміють. Тобто викладачі мають зворотній зв`язок з аудиторією, даючи їм можливість поговорити також. Деякі семінари мають форму семінари - симуляції, думаю тут нічого говорити не треба, адже всі ми з вами розуміємо, що симуляційні ситуації дають можливість студентові не лише розповісти про свої знання, але й показати і застосувати їх.

Говорити ще можна дуже багато, все і не напишеш в одній статті, але все це я говорила, не для того, щоб когось образити, а для того, щоб показати як може бути. Я щиро сподіваюся, що зміни в нашій країни настали не лише в парламенті, а і для усіх сфер діяльності. Освітня реформа вимагає змін кардинальних, безжалісних (не побоюсь того слова), бо саме майбутнє кваліфіковане покоління зможе вкорінювати «розумні» реформи і головне усвідомлювати, що і заради чого робить.